Інклюзивність, доступність та безбар’єрність. Як розрізнити ці поняття?

Онлайн-практикум про інклюзивність як «можливість проживати життя разом» дає змогу відповісти на питання: хто повинен змінювати ситуацію в країні з доступністю, а також як це повинні висвітлювати журналісти-початківці в цій темі.

30 листопада, напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю (3 грудня), відбувся онлайн-практикум на тему «Інклюзивність як сучасний тренд чи зобов’язання держави». Спікеркою була Олена Іванова, експертка з інклюзивності та доступності Програми розвитку ООН в Україні, голова правління Pro.UD Універсальний дизайн.

Перш за все авторка акцентувала увагу на терміні «інклюзія» та різниці між його визначеннями в законодавчій базі України. На «Урядовому порталі» зазначається, що «Інклюзія – це процес збільшення ступеня участі всіх громадян в соціумі, у тому числі й з інвалідністю та інших маломобільних груп населення». Експертка ж надає перевагу іншому формулюванню цього поняття, а саме:

«Інклюзія – це процес, спрямований на забезпечення участі в житті суспільства всіх громадян незалежно від віку, наявності інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, національності, економічного становища та ін.»

Також учасники онлайн-практикуму намагалися на прикладах розрізнити три поняття: доступність, інклюзивність та безбар’єрність. Різниця полягає в тому, що доступність регулюється нормами та правилами, а безбар’єрність характеризується штучністю, створеною саме людиною.

«Інклюзивність – можливість проживати життя разом, це концепція про те, що кожен повинен мати право користуватися одними й тими ж об’єктами, брати участь в тих заходах і насолоджуватися тим самим досвідом», – пояснює Олена Іванова.

Хто ж повинен забезпечувати інклюзивність чи то доступність? Спікерка розтлумачує, що не лише держава відповідальна за ситуацію. Зокрема стосовно дитячих інтернатів в Україні законодавчо передбачено створення патронатних, прийомних сімей та виплата соціальної допомоги. Але ж не всі люди готові забирати дітей з інтернатів. Тому Олена Іванова наголошує, що перед тим, як кричати про закриття інституційних закладів, потрібно знайти сім’ї, які готові прийняти на виховання дітей.

«Не завжди держава винна в тому, що в нас є інтернати».

Також забезпечувати дотримання  прав людей повинні й бізнес-структури. Це створення «тихої» години кімнати для людей з порушенням слуху, синдромом дефіциту уваги; вбиральні для маломобільних людей; технологічних пристроїв для літніх осіб.

Крім цього, на лекції Олена Іванова додала, що:

«Коли ми говоримо про доступність, не можемо зосереджуватись лише на одному факторі (безоплатність, наявність цього закладу, архітектурну відповідність). Якщо інші умови не забезпечуються, не варто говорити про інклюзивність. Тільки комплекс може дати нам справжню можливість бути долученими до життя як всі».

Також наприкінці зустрічі та практичної частини спікерка надала декілька порад для журналістів-початківців та викладачів.

«Давати несподівані приклади, які б не провокували більших стереотипів, до прикладу – для ілюстрацій до матеріалу використовувати не лише людей на інвалідному візку; розширювати кут зору, писати про цікаві історії осіб, які будуть надихати нас змінювати ситуацію», – пояснює Ольга Іванова.

Місія журналіста – зробити інклюзивність трендом, показувати цікавий досвід інших країн, аби зрозуміти, які аспекти можна перейняти та впровадити самим.

Анна Беженар, студентка 3 курсу