«Не згаси вогонь холодом долонь!» Репортаж з музею Володимира Івасюка
Володимиру Івасюку, видатному українському композитору, 4 березня могло б виповнитися 74 роки, якби не загадкова смерть 18 травня 1979 року, обставини якої досі не з’ясовані. Шевченківську премію та звання Героя України він отримав посмертно. Але всенародну любов відчув ще за життя.
Аби більше дізнатися про життя і творчість, на власні очі побачити речі, яких торкався, зібрати матеріал для репортажу, – студенти 105 групи кафедри журналістики Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича відвідали Меморіальний музей Володимира Івасюка.
Музей-квартира, де певний час Володимир Івасюк жив у своїй родині, знаходиться на розі вулиць Тараса Шевченка й Івана Дзюби (раніше В. Маяковського). Проте сепарація українського від російського не настільки проста: вивіска музею і стара назва вулиці досі змушені дивитись одна на одну.
У під’їзді зустрічає сірий пухнастий кіт і проводить до квартири. Там, одразу праворуч, у невеликому приміщенні, де раніше була ванна кімната, виокремили гардеробну. Знімаємо верхній одяг – тепло.
До помешкання запрошує екскурсоводка Олена Горобієвська. Спершу показує робочий кабінет батька, знаного письменника Михайла Івасюка. Уздовж усієї стіни – велика бібліотека:
– Раніше вона була ще більшою: налічувала понад 10 тисяч книг, зараз приблизно 3 тисячі.
На полицях українська і світова класика, наукова література. Ось і творчий доробок письменника, зокрема, його перший роман «Червоні троянди», збірка «Елегії для сина», кілька перевидань «Монологу перед обличчям сина».
– Це не просто повість, а повість-реквієм, – наголошує п. Олена, – адже батько відтворив життєвий і творчий шлях свого сина від дня народження до загибелі. Є згадка-символ, як Володя заплакав чорними сльозами одразу після народження. Медсестра переплутала розчини: замість 2% закрапала оченята 10%. Це загрожувало втратою зору, але, на щастя, дитина заплющила очі. Залишились дві чорні випалені доріжки… Символ-передвісник?
Біля стелажів – робочий стіл: друкарська машинка, розгорнутий щоденник, валіза на стільці, ціпок: господар ось-ось зайде. Праворуч на стіні фотографії з життя родини, які Михайло Григорович називав своїм іконостасом.
Далі проходимо крізь вузенькі двері до вітальні. Стіл посередині теж наче чекає гостей: бірюзова скатертина, чайний сервіз, квіти. Ліворуч на стіні знову бачимо чорно-білі родинні фотографії, стенд зі шкільними зошитами сестер Івасюк, свідоцтвами про народження, листівками. Над стареньким телевізором великий портрет Володимира. Екскурсоводка цитує підпис на звороті:«Нашому синові Володькові, нашій гордості, в день його 25-річчя. Від тата і мами».
Праворуч шафа з особистими речами: сорочка, джинси, шарф, парфуми…
– Батьки Івасюка були справжніми поціновувачами музики й передали цю любов синові, – показує п. Олена на колекцію платівок. – А джинси свідчать про те, що Володимир стильно вдягався, на той час це була небуденна річ…
Запрошує далі, до робочого кабінету композитора. Значну частину простору займає рояль.
– Його придбав синові Михайло Григорович за гонорар від роману «Червоні троянди». Володя любив жартома казати: «Таточку, наш рояль уквітчаний твоїми червоними трояндами».
У шафі поруч із роялем музична апаратура, рибальське знаряддя, трубка для пірнання, знову багато книг. Екскурсоводка акцентує, що Володимир Івасюк був не лише талановитим композитором, а й художником. Розглядаємо малюнки: декілька дитячих замальовок та вже зрілі роботи.
Привертає увагу афіша вистави «Прапороносці» з автографами її учасників.
– 1975-й – рік тріумфу Володимира Івасюка. У Львівському театрі ім. Марії Заньковецької поставили «Прапороносців». Олесь Гончар казав: «Декорації Кипріяна та музика Івасюка – обличчя спектаклю, саме вони зробили спектакль подією в театральному житті, вони дали крила моїм «Прапороносцям» … Завдяки музиці спектакль набув цілісності, я б сказав, повноцінності».
Заходимо в останню оглядову залу. Раніше це була кімната дівчат, Галини й Оксани, та няні Мілі, яку вважали членом сім’ї. Зараз експозиція про життєвий і творчий шлях Володимира Івасюка. На полицях арсенал фото- відеоапаратури – ще одне захоплення талановитого митця: в його доробку понад 300 незвичайних світлин. Десять років тому в музеї навіть організували виставку. Кажуть, дуже любив гори, ця любов зафіксована у фото та піснях.
До люстри прилаштований солом’яний метелик – робота буковинського майстра Івана Снігура:
– Він вирішив порівняти життя Івасюка із життям метелика. Метелики живуть недовго, але яскраво – так і Володимир: помер молодим, та залишив в історії яскравий слід, незрівнянний світ краси …
Серед документів, фотографій та дипломів – атестат: за іронією, четвірки тільки з історії СРСР та суспільствознавства (завжди гостро відчував фальш та облуду)…
Привертає увагу грамота режисерові Чернівецької студії Василю Стріховичу, який готував і видавав в ефір Українського телебачення передачу «Камертон доброго настрою». Саме ця подія розділила життя композитора на «до» та «після»: наступного дня він прокинувся знаменитим.
– 13 вересня у Чернівцях вважається святом «Червоної рути». 1970-го року з Театральної площі вперше пролунала ця пісня у прямому ефірі на всю Україну у виконанні 21-річного студента-медика та вокалістки Олени Кузнецової.
Червону руту не шукай вечорами,
Ти у мене єдина, тільки ти, повір…
Співаємо разом: за традицією музею, наприкінці екскурсії, вмикають запис «Червоної рути» голосом автора.
Бо твоя врода – то є чистая вода,
То є бистрая вода з синіх гір…
Те, що побачили і відчули в Меморіальному музеї Володимира Івасюка перед днем його народження студентки 105 групи кафедри журналістики, відтворила Юлія Яськова. Фото авторки.
P.S. «Не згаси вогонь холодом долонь» – цей рядок з пісні Івасюка «Кленовий вогонь» дуже символічний. Вогонь його творчості палатиме вічно – попри лихі ворожі долоні, що так прагнули його погасити.